МИХАЙЛО ОРЕСТ(Зеров Микола Костянтинович)
Держава слова (збірка)
ЗМІСТ
Слово .................... 5
ПРИЧАЛ МАНДРІВНИМ
Книги міста .............. 7
Преображення ........... .11
Північ. Безсоння ........ 13
День падає .............. 13
Мій ум отемнила.......... 14
З високих веж............ 15
Напоєні світлом ......... 16
Щастя велике ............ 17
Здаля бринять ........... 18
Початок вересня ......... 19
Музика .................. 20
Вістка .................. 22
Я знаю дім .............. 23
КАРБИ І КОЛА
Великдень. .............. 24
По негоді................ 24
Не можу, а мушу......... .25
Днів тіні йдуть.......... 26
Весна 1946 .............. 27
Твоє ім’я .....29
Я не скажу тобї ..30
Оболоками ............... 31
День пахнув ............. 32
Гляджу в майбутнє........ 33
Лист .................... 34
Баляда про час ......... .35
Перші сніжинки........... 37
Pilgrambruecke .......... 38
ТА ЕСХАТА ............... 39
Відхід лісів ....41
До рідних .............. 47
Жаху багато дознав я..... 47
Те, що будує святий ..... 47
Могутність .............. 48
Пониження духові ........ 48
Афоризми ................ 49
Східня мудрість.......... 50
Мистецтво, добі сучасне ..91
НАПИСИ
Похвала мистецтву доби... 92
Осіяння добром ...........93
Над джерелом ............ 51
На брамі міста........... 51
На фронтоні дому........ .52
На брамі кладовища ...... 52
На фронтоні театру........53
На брамі парку ...........53
На соняшнім годиннику ... 54
ДАР ДЕРЕВАМ
Дерева ..................... 55
Древо вшановане ............ 57
Липа ....................... 58
Дуби ....................... 59
Береза над Бугом........ ....60
Каштани..................... 62
Ліс восени.................. 64
ОТЧИЗН1
3 вікна .................... 65
Герольди літа .............. 68
Межень ......................68
Сон-трава ...................69
Споріднені з небом ......... 70
Origo obliterata.............71
Києву .......................73
Львову............... ..........75
До Львова ...... ...............75
Доба повноти і потуги .... 76
Оболона, незриме тіло .... 77
Височпиме вежа слави .... 78
Добpa і чесноти друзі.... ......79
Повстаня мертвих....... ........80
ARS РОЕТІСА
Спізнай слова........... .......83
Лад у многоті........... .......83
In natura veritas .......... ...84
Слова, до трави подібні .... 84
Преображення звичайних .. ....84
Поетична мова........... .......85
Образ ...................... ...86
Геніяльність ............... ...86
Добро і зло............. .......87
Contra machinam ............ ...88
Джерела і дороги........ ....89
Магія слів ................. 94
До Орфея ................... 94
ПРИМІТКИ ................... 95
СЛОВО
В сяйві блага і слави
Слово входить у світ,
Начаток святої держави
Ясує його прихід.
І тих, що його творили
І кликали в віщих снах,
На вид надземної сили
Поймає радісний жах.
Воно ж поступає — піщині
Малій і янголам брат,
Над гори зноситься сині
Райський його маєстат.
1 на забутих могилах,
Як чистої вісти посли,
Руки лілей прабілих
Сонмом чутким процвіли.
1946
5
ПРИЧАЛ МАНДРІВНИМ
КНИГИ МІСТА
Був листопад і ніч була надворі,
Хололи в темних снах ряди будов;
Був листопад — і в тій порі суворій
Безлюдним містом я в задумі йшов.
Гойдалась ліхтарів німа сторожа,
Нічницям владно піддана тяжким,
І з шемранням сухим тонка пороша
Зміїлась по камінню бруковім.
І, наче повість мук, руїн, кормиги,
Що пронеслась над містом у віках,
Вітрів талуючих гнівні квадриги
Несито мчали в чорних деревах.
Спинився я. Моя днедавня туга,
Весь безмір розпачу, весь біль образ
Із грудей, із в’яжущої кільчуги,
Потоком скарги вирвались нараз:
„Чи знало ти, які скарби любови,
О місто, славо краю, сонце душ,
До тебе виплекав, скарби спадкові,
Я, нині бідний і суворий муж?
Як вірив я, як рвався я до тебе
В погожі дні дитинної пори!
І я прийшов, твоє сафірне небо
Послало гойні і мені дари.
7
Як свято я впевнявся на таємну
Твою потугу, що шалінню зла
Край покладе надмірному. Даремне!
Завили смерчі, віра завела!
Насильство над чеснотами твоїми,
Топтання святощів і правоти
Розгнуздане, безкарне, немислиме
Як пережити, стерпіти, знести?
І нині, битий подувом понурим,
Я не горнусь під матірне крило:
Злочинству хмурому, безбожним бурям
Не можеш ти поставити чоло!
Я не молю: спаси, близька кончина,
Де міць твоя, твій меч, твій світлий клич? —
Мене й тебе злосйла хуртовина
Жене у виючу і згубну ніч.
Мій гнаний, мій понижений королю!
Тобі докір не кине ученик
І син твій — та чи чуєш безкрай болю
Мого, чи чуєш мій останній крик? . .“
І сталось чудо: враз замерехтіло
Крізь сіть свистючу, крізь летючий сніг
Уроче видиво, осяйно-біле,
Його відвічних непомильних книг.
І літер незбагненних спіле злото
Переливалося на сторінках —
Яких розрад, пророцтв яких висоти
В привабливих таїлися знаках?
І світу зримости свята, найвища
Струмилась тепло ніжність в осяйнім
Видінні — і на сил пекельних грище
Блаженно віяла крилом легким...
8
Ріс рик і гуркіт. Буря клекотіла,
Стрясала млу і розривалась мла —
І в бурі втратила душа безсила
Все, що в прозріннях молодих найшла.
Забув я, що не вихор і негоди,
Не плоті тьмяної сліпий похід —
Благословенні, білі, вишні води
Безсмертний міста виплекали цвіт.
Забув я, що небесні верховини
Без меж далекі від земних наруг —
Лише внизу бурхають хуртовини
І сліплять очі, і бентежать слух.
І я забув, що там, на верховинах
Несхибним рухом милостивих рук
Записано на таблицях незмінних
Всю ваготу його утрат і мук;
Що риси всі і всі його обличчя,
Позначені будуючим добром,
Ховає
незнищенне потойбіччя:
Є тільки дух, благе не гине, ом!
Що вічність у величнім супокої,
Єдиним подихом згасивши тьму,
Цілющою, любовною рукою
Найтяжчі рани вигоїть йому;
І він, мій город, горній, непоборний,
Розквітне в повноті усіх віків,
І легковійність радісну розгорне
Світючих, етерових прапорів,
І, як клейнод нетлінної держави,
Сіятиме без часу і кінця
На заповітних оболоках слави,
В оздобі непомеркного вінця;
9
І що я сам, слуга малий і бідний,
По хресних муках, по страсних путях
Найду душі притулок неоцвітний
В його вісонних, білих теремах...
А буря навісніла. Змії сиві
В повітрі гнались, чорному стократ,
Ад клекотів в корчійнім ночі зіві,
На прю всі сили кинув лютий ад.
І тільки там, де скорбне перехрестя
Було давніше, в моторошну ніч,
Ясуючи жаданих чуд пришестя,
Лилося світло літер, теплих свіч;
І світу зримости свята, найвища
Струмилась ніжність, ніжність в осяйнім
Видінні — і на сил пекельних грище
Блаженно віяла крилом легким;
І янголи коли б, лишивши отній
Сад, стали обіч книг, небес посли,
Тій вісті тріюмфальній, білозлотній
Вони б нового чару не дали.
Стрілою зір я слав, але намарне:
Бив. душу борвій, біль її опав —
І згасло тихо видиво владарне,
І в ту я ніч його не розгадав.
І тільки провість мук, руїн, кормиги
Я чув у бурі, в диких голосах. —
Вітрів талуючих гнівні квадриги
Несито мчали в чорних деревах.
1932, 1947
10
ПРЕОБРАЖЕННЯ
Була весна. Струмились аромати
Від листу юного. Округлі вишні,
Всі в білому цвіту, горнулись тепло
До жовтих стін. Здавалося, ніколи
Небесна ласка ще не приступала
До людських жител так зазовно, явно,
Так віддано. Але серця людей
Були похмурі і мутні, як завжди.
І ранок надійшов, травневий ранок,
Налитий тишею, теплом і світлом.
Ополудні рвачкий, потужний повів
Потряс доми, всі вікна розчинив,
Всі двері і на брамах розірвав
Замки. Здригнулися, жахнулись люди
І кинулись на вулиці. Недвижно
Стояло все: земля, дерева, вітер
В чеканні урочистому.
На небі,
Що синню тріюмфальною сіяло,
З’явилось оболоко. Понад містом
Воно летіло з півдня, недостежним
Потоком етеровим гнане бистро,
І на бігу мінилось раз-у-раз:
Спочатку осяйне, воно димчастим
Серпанком потяглось, порожевіло
І зайнялось рубіновим огнем,
Яскравим і повабливо прекрасним.
11
Промчалися секунди — і посол
За обрієм пропав.
Лілійна легкість
В серця влилась людей. Ловили очі
Небачений ніколи блиск на листі,
Слух — мелодійний, ледве чутний стук
В будовах, парканах, в корі дерев,
А ніздрі — слабий аромат фіялки,
Що з брукового каменю спливав.
Здивовані, потрясені і чуйні,
Вглядалися в свою свідомість люди:
Непам’яттю минуле стало, в світ
Прийшло нове, незнане на імення,
І новість та була нестерпно гостра,
І страх будила навіть, страх солодкий,
Страх, що родив тепло іскристе в грудях
І юности чуття, хмільне, поривне,
Кончині непідвладне, громозвучне —
І кожен бачив на зіницях друга,
Дружини, нареченої, дитини
Рожевий відблиск сяйва дорогого,
Яким спахнув, проносячись над світом,
Нових часів, буття нового вісник.
1936, 1946
12
* * *
Північ. Безсоння гість таємничий
Прийшов і на килим ліг:
Темна одежа, темне обличчя
І темний сміх.
Кликав довічну тьму на пороги
І кляв, задихаючись, він ...
Боже, пожалься життя малого,
Боже білих годин!
1925
* * *
День падає, як птах короткокрилий,
З височини непевної — і крик
З ним падає на трави побурілі,
На чорний і безлистий чагарник.
І здобич ту мисливець хмурозорий
Кладе в мішок до вбитих ним птахів,
І пахне млосно кров: моїх суворих,
Моїх розстріляних і мертвих днів.
1926
13
* *
Мій ум отемнила нечувана осінь.
Я мчуся задиханим, мученим лосем
Крізь хащі, ворожі мені.
Дихання несите близької погоні
Обпалює тіло і здавлює скроні,
Мій мозок палає в огні.
Спиніться, шалені, ви, пси невідступні!
Мисливці диявольські, бийте у бубни
І смійтесь: я впав, я поліг!
Я чую останню, смертельну знемогу,
Я чую: клекоче ваш ріг перемогу,
Ваш люто радіючий ріг.
1927
14
* * *
З високих веж у дальній далині
Він бачив сяйво: землю недосяжну —
І він пішов на боротьбу відважну
У зброї віри в злотоокі дні.
Та зло, погнавши полчища грізні,
Міць випило, — здавалось, невиснажну,
І похилився він: мету звитяжну
Закрили бурі крила напасні.
І смерть прийшла. Ще раз над ним постало
Видіння слави, тоскно відбуяле —
І тьмяно увижалося йому:
Борці подолані, борці скорботні
В обійми прийняли його німотні
І в ніжну, матірню поклали тьму.
1931
15
* * *
Напоєні світлом, блакитні озера
Стрівають свято душі;
Соняшних спраглі містерій,
Нерушно стоять комиші.
Я лілію славлю, царицю вод:
Мир золотіючий, світу клейнод,
В її процвітає білім потирі;
Дні її теплі, полудні щирі
І щастя її — в невимовній довірі
До синіх небесних висот.
Я лілію славлю, царицю вод.
Напоєні світлом, блакитні озера
Обходять свято душі;
Розкрившися ласці містерій,
Нерушно стоять комиші.
1934, 1946
16
* * *
Щастя велике: в самотнім прозрінні
Певно і мужньо іти,
Щастя ще більше: своє поклоніння
Знати кому принести.
В вечір мій соняшний, передосінній
Діва, клейнод з-межи жон,
Входить в осяйному благоволінні
Злотний втілити мій сон.
І перед нею, в діброві тишинній,
Я на коліна впаду.
Квіти і птиці в утісі безтінній
ній затратилося незатратне,
Коли її покличе можновладне
Розстання на гіркій земній межі...
А тіні йдуть — без барви, без лиця,
Життя гнітить, мов книга беззмістовна —
її не хоче серце, скуки повне,
Але читати мусить до кінця.
1947
26
ВЕСНА 1946
0.1.
Друга весна чужинна
Яскріє — та відгроми бур
Недавніх і біль самотинний
В душі твердіють, як мур.
Каштани, ґазони, фонтани
Будять порив. За мить
Гасне він — і як рана
Довго-довго болить.
Прокляттям тяжить утома
І радости мучить заказ.
Ділять нас ріки і строми,
Ділять безодні нас.
Але над безодні і кручі
В божественній смілості ти
До мене руки зовучі
Простреш: немислимі мости.
В твої легковійні долоні,
В їх теплий, безтінний сніг
Я чоло чорне і скроні
Скорбот потоплю своїх.
27
І все, що на мертвих котвах
У світі стояло, смутне,
Твоєї ніжности подвиг
Оживить, порве, сколихне.
І в захваті пінитись буде
Каштанів ошатний цвіт.
Любови, любови чудо
Сіятиме в небо і в світ.
1946
28
* * *
Nicht unser Name macht
die Dinge gross , ..
R. M. Rilke
Твоє ім’я і прізвище твоє
Душі не промовляли — бо вона
Хотіла б імени, де глибина
Угадується лагідна, де є
На небуденне натяк. Теж блідим
Дівоче прізвище твоє було
І не могло навіяти тепло
Своїм звучанням, звичним і сухим.
В сторожі світу, в янголів, для нас,
Людей, і для дерев, і для рослин
Є інші назви, визвук верховин —
І тільки в час піднесености, в час,
Коли криляща кличе нас любов,
Прознаємо ми у видющім сні,
Як імена над нами, осяйні,
Пливуть і віють — неземний покров.
1947
29
* * *
Я не скажу тобі: моя любове!
Я не прошу тебе: зо мною будь!
Крізь води часу, тьмяні і смеркові,
Лежить моя тонка, самотня путь.
Моя самотня путь! В важкім безкриллі
Глушіє серце і пустіє ум,
І тільки день-у-день сухої хвилі
Докучливий і монотонний шум.
Сіріє рань розстання. І палати
В мені не буде мука і одчай:
Бо щільним панцером колишні втрати
Стоять круг серця мойого. Прощай!
І не помислиш ти ніде, ніколи,
Що піднести життя похилу вісь,
Що заворожене прорвати коло
Тебе я німо прикликав колись,
І, щоб пробитися крізь зловорожу
Темницю вод, своє тяжке житло,
Душа, весніючи востаннє, може,
Тобі, незрячій, віддала весло.
1947
зо
* * *
Оболоками заґронилася далина,
І самотньому посміхається знов весна.
Із далекостей, многолюблена, о з’явись
Легковійною альсеїдою край узлісь!
Бо свідомості неокованій знов цвісти:
Розтопилися в ній нерадості і льоди
І зосталася тільки соняшна глибина —
В небувалості і бувалості ти одна!
1947
31
День пахнув липою і незникому
Для душ нігу і далеч заповів,
І маки, королевичі полів,
Прийшли по тебе до порогів дому.
Чому в доспілу, соняшну погоду,
В чар незахитаної повноти
Ти, чуйна, не бажаєш заплести
Свою, їм рідну і ласкаву вроду?
Не мов собі: „Я знаю, не остання
Запросин ласка цих“. Бо має путь
І сиротящу світ: тебе порвуть
В нежданий час вітри, вітри розстання...
1947
:> 9
(.У
* * *
в. г.
Гляджу в майбутнє і смучусь: в обличчі
Його нема потішливих знаків,
Що попливуть в іскристому суріччі
Потоки наших, різних нині, днів.
Але надвечорй, як Гесперіди
Засвітять сад тисячосяйвий свій,
Схвильований, я чую: біль і біди
Не владні, ні! над голосом надій.
Мить зустрічі я сню. Коли розквітне
Вся в білій радості душа моя —
В такій глибокій і такій надсвітній,
Що сам по ній не схочу жити я.
1946
33
лист
Ми розлучились. Ні, нас владно розлучив
Війни ненатлої розбурханий наплив.
Не знаю я, коли ми зійдемося знову,
Чи нам призначено спіткання мить чудову?
Добро забуло свій у світ дороговказ,
Глухий на жалощі понятий адом час,
І, скорбний, мислю я, життя свого непевен:
В які нурти жахів нас люто пожене він?
„Жди, рабе, гіршого" — такий є знак доби,
Доби понурої злочинства і ганьби.
Але бурханню тьми коритись я не хочу
І тужного кінця для себе не пророчу.
Повірмо в чудеса на цій землі старій:
Що signum temporis відміниться якстій,
Що пропадуть дими скитальства і жалоби,
Що схрестить доля знов життєві наші тропи;
З сердечним трепетом Вас привітаю я,
І, неотінена, спахне душа моя —
І після навісних негод і буревіїв
Ми знов побачимо первопрестольний Київ,
І нас, як з чорних днів всеблагосний ексод,
Цілющий стріне шир Дніпрових вольних вод.
1944, Львів
34
БАЛЯДА ПРО ЧАС
Час на землі панує можновладно;
А я, нащадок рабських поколінь,
Не захотів приймати безпорадно
Його несамовитих повелінь.
І що в надхненнім бунті чи в одчаї
Я вироки його тяжкі порвав,
Тепер лежу, забутий, і чекаю
У запорошеній траві канав.
А час іде дорогою блідою,
В очах скляних — всевладности жада,
І сповнена бундючности важкої
Його безлунна і страшна хода.
Я чую: з міста долітають дзвони;
Скорившись вікодавньому ярму,
Вони вітають владаря закони
І лічать кроки влесливо йому.
Свідомий переваг я первородних
Над деспотом — але, як маловір,
Під поглядом очей його холодних,
Збентежений, клоню додолу зір.
Боюся мсти, що пан готує гнівний? —-
Ні! — То чого ж у клекоті боїв
Я в мужності, мені самому дивній,
Не виборов, чого не довершив?..
35
Але коли б, улюблена і дальня,
Мені своє люблю сказала ти,
З душі упали б кайдани безжальні
Всеокрадаючої самоти.
В очах твоїх, в усмішках несказанних,
В твого волосся злотному вузлі
Є більше правди, ніж