Ворони́й М. М.: поет розстріляного відродження Він був одним з небагатьох поетів 20-х років, які писали виключно українською.Його друзі побратими- Рильський, Бажан і Сосюра, прожили довге, насичене життя.Їх збірки віршів виходили мільйонними тиражами. Зошити ж з його віршами, які з великими труднощами здала на початку 60-х до архіву Літінститута ім.Шевченко його мати –Віра Ворона, за весь цей час брали для ознайомлення лише 5 чоловік! Коли до його сторічних роковин я надіслав запит до Чернігівських газет, чи не цікавлять їх матеріали по Вороному, мені відповіли, що їх цікавлять тільки відомі земляки. То ж навіть в рідному Чернігові цей прекрасний поет нині невідомий. Дозвольте ж мені розповісти про нього. Народився Марко Вороний 19(5) березня 1904. Мати – столбова дворянка, дочка першого перекладача «Єщє Польська нє згінєла»,автора слів «Ще не вмерли України ні слава, ні воля, ще нам браття молодії усміхнеться доля»« Миколи Андрійовича Вербицького – Віра. Батько – гетьман тогочасного українського письменництва – Микола Вороний. Хрещеним батьком Марка був батьків побратим Михайло Коцюбинський. По пропозиції діда назвали його в честь друга-наставника діда –Афанасія Марковича, який «Українські оповідання» підписав родовим псевдо «Марко Вовчок». Тяжке і гірке життя прожив Маркович. Ще гірше прийшлось названому в його честь Марку. Вже через кілька днів після хрестин батьки розвелись. Що правда, Микола Андрійович добився, щоб Микола мав право бачити сина. Мало того, коли Вороний залишав чергову квартиру, відбуваючи у відрядження, свої речі він переносив до Вербицьких і жив у них, поки не знаходили нової квартири. Одна з таких ночівель закінчилась тим, що у 1908 році Віра народила ще одного сина – Дмитра. Та ріс він не Вороним, а Вербицьким... Жили вони в садибі Вербицьких по вул. Успенській(тепер Антонова-Овсієнко). Жили дружно. Дідусь з бабусею, їх незаміжня дочка Ольга та сімейство Федора Миколайовича – сестри Марка Талюся та Муся і брат Дмитро. Микола Миколайович Вербицький-Антіох одружився і жив окремо, але його дочка Ната, а згодом і друга дочка Ірина(моя мати), фактично росли теж у Вербицьких. Вже в 6 років, бабуся Катерина по Шевченковому «Букварю» навчила Марка читати. Свого хрещеника регулярно відвідував Михайло Коцюбинський з почтом своїх літгуртківців. Був там і вічно переляканий худезно-довжелезний Павлусь Тичина і на потіху малого Марка завивав, неначе псалми свої вірші. Та куди було його віршам до співучих рядків Талюсіної ровесниці Ладі Могилянської. Вона, а не Тичина була для нього з раннього дитинства взірцем поезії. В 1914 переїхали в Чернігів з Варшави Юркови. Юркови стали частими гостями Вербицьких. Була у них дочка, Ольга, ровесниця Марка та Син Ігор, на два роки старший. Марко і Ігор здружились. На свій день народження у 1915 Марко, разом з сестрами Талюсею та Мусею і молодшим братом Дмитром випустили сімейний журнал, який ілюструвала Муся. Вже помер хрещеник, тому журнал поніс на рецензію до художника-поета Михайла Жука, який прийняв Коцюбинського у літгурток. Після цього вся молодь Вербицьких стала членами цього гуртка, а разом з ними і Ігор Юрков. Зіркою гуртка були Павло Тичина та краща подруга Талюсі Лада Могилянська. У гімназійному альбомчику Талюсі тих днів зберігся її віршик: «Щоденно тануть голубi простори. Щодня все бiльш замріяна печаль. Дерева обнялись — i хтось смертельно хворий дістав в останній раз бурштини i кораль. Ти не моя, ти тільки осінь, осінь. Не хочу я твоєї глибини. Нехай ранками скам’янили роси розкажуть пошепки мої мрійливі сни»... Спалахнула Лютнева революція. Місто заполонили веселі люди у червоних бантах. Росія визнала незалежність України. Та на цьому все і закінчилось. А потім їх світ і долю висадив в повітря жовтневий переворот. У відповідь в Києві створили УНР , а на Галичині ЗУНР. Вони об’єднались і до Чернігова приперлись львівські січовики. Розмовляли вони галицькою говіркою, так не схожою на чернігівсько-полтавський діалект. Ще й вимагали, щоб всі так говорили й писали. Вони настільки остогиділи міщанам, що ті раділи, коли до міста підступили загони їх земляків Миколи Щорса та Юрка Коцюбинського. Знали б вони, що їх чекає. Замість Юрка, в Чернігів, вирізавши під Крутами 28 хлопчаків-гімназистів влетіла «залізна дивізія» Муравйова. Почались грабунки. Почалось нищення «гнилої інтелігенції». Порубали на куски їх вуйка Григорія Вербицького, поміщика з Ріпок лише за те, що мав оранжерею з бананами та ананасами. Біля садиби Вербицьких п’яні патрульні закололи штиками красуню-гімназистку Тому Мещерську. 14-річний Марко пише: «Господи, в день твого гніву неспинного Дай мені мужність і віру в небеснеє, Дай чути в шепоті саду звіриного Царство Ісусове Хрестовоскреснеє О пам’ятаю, розкинувши косами Впала вона під рукою ворожою Вкрито її сніговими покосами Я усій зграї звірячій загрожую Господи, дай мені сили помститися За її душу - за синєокую Господи Боже! Не можу молитися - Кров її кров – борозною глибокою...» Майже

рік косила Чернігів червона чума. Та на початку жовтня 1919 у Чернігів увійшов офіцерський батальйон генерала Драгомирова. В його обозі їхав тяжко поранений при Льодовому поході Лавра Корнилова штабс-капітан Микола Миколайович Вербицький. Його комісували по стану здоров’я. На місто вуйка став Олександр Вербицький, якому виповнилось 20. Добровольцями в Білу Гвардію записались і Ігор Юрков з Марком Вороним. Їх зразу ж направили на військове навчання до Катеринодару. А там виявилось, що Марку нема 16. Дали хлопцю місячне утримання, гроші на одяг та дорогу і порадили добиратись через фронти додому. Та Марко лишився у Катеринодарі у свого вуйка Григорія Вербицького, відомого земського лікаря. Тільки у 1920 Марко повернувся в Чернігів. Та це вже було чуже, вороже місто. Друзі були вбиті, або далеко. Юрков вже воював на боці червоних з басмачами в Туркестані. Михайло Жук виїхав. Лада вийшла заміж і сховалась в своїй сім’ї. Ледь-ледь за допомогою залишків гуртка Жука влаштувався вантажником в річковому порту. Сім’ю Вербицьких ущільнили, підселивши п’яницю - чоботаря та механіка з Млина. Рідний дім став чужим... У 1923 повернувся з Туркестану Ігор Юрков. Він влаштувався в «Пролетарську правду» в Києві. В цей же час Микола Вороний переїхав з Варшави до Львова. У Марка з’явилась можливість пересилати батькові вісточки та давати вірші для друку. Юрков теж друкує його вірші у «Пролетарській правді». При цій газеті він створює літературне об’єднання, для якого Марко придумав назву « Майна». Серед поетів, які входили в це об’єднання був і відомий у майбутньому радянський поет Микола Ушаков... У 1926 році, Микола Вороний прийняв пропозицію Радянської влади і повернувся на Україну. Поселився він спочатку в Харкові і очолив музичну частину оперного театру. Марко з задоволенням кинув Чернігів і переїхав до батька. Харків здався йому настільки романтичним, що в його віршах « трамваї сині линуть в вирій»... Батько допомагає йому поступити в інститут Нарпросвіти, дає змогу підробляти в театрі. Познайомився тут Марко з Бажаном, Сосюрою, та їм далеко було до київського друга сім’ї Вербицьких – Рильського… Раз Вороних запросили на аеродром і дали можливість політати на учбовому літаку-винищувачі. В захваті Марко пише на мотив старовинної німецької матроської пісні: «Родились ми робити з казки дійсність\Долати простір і скоряти час.\І окрім рук у нас вже крила міцні\А окрім серця є мотор у нас\Все вище, і вище, і вище\Прямуємо лет наших птиць\І в кожнім моторі їх дише\Безпека і спокій границь!»(Згодом цю пісню студент Хорст Вессель перетворив на фашистський гімн Люфтваффе). Микола Вороний добився, щоб його перевели в Київ. Тут йому виділили шикарну квартиру по вул. Львівській 16. Марко, вперше в житті отримав тут окрему кімнату. В цей час Київська громада вирішила відмітити 35-річний ювілей літературної діяльності Вороного так, щоб він затьмарив вшанування, зроблені Вороному Симоном Птрлюрою у 1919.. Миколі шлють вітальні листи з усієї України. Пишуть вірші –поздоровлення Рильський, Бажан, Тичина, Дмитро Тась(брат Могилянської) і ще десяток менш відомих поетів. Видають стотисячним накладом грубезну книгу його вибраного «Поезія»(1929), гонорар від якої робить його багатієм. Муся пише: Я тоді вчилась в художньому. Жила в квартирі на горищі по вул. Львівській 14. У нас на горищі завжди було багатолюдно, а мені потрібно було вчитись. Мені Марк дав ключа то ж я спокійно приходила до Марка, відкривала двері і займалась у нього…» Батько допомагає Марку вступити на режисерський факультет Музично-драматичного інституту ім. Лисенка і перевестись з Харківського до Київського інституту КомНарПросу. Він навіть влаштовує його на кіностудію, де Марко дублює фільми з російської на українську. Хоч Марко почав друкуватись в «Пролетарській правді» ще з 1923( «Лягає тінню довгий вечір»)і до 26 року було надруковано кілька десятків його віршів, та після приїзду батька публікації доходять до сотні. Перший тривожний дзвінок долі пролунав ще в 1929, коли за участь у «Союзі визволення селян» заарештували Мусю, разом з подругами – Галею Левицькою та Ладою Могилянською, у яких знайшли листівки проти колективізації. Заарештували тоді 140 Чернігівців і всім впаяли десятку концтаборів. Марко переключається на дитячі книжки і багатотисячним накладом у 1930 виходять «Будівники», «Коники», «Носоріг», «Ставок». Щоб показати, що він став свідомим будівником комунізму, за порадою Бажана і Рильського Марко видає збірку віршів «Форвард»(1932), квінтесенцією якої є : Зросли в нас тривалість, Азарт І жадоба. Чистим озоном Дихнули ніздрі, Бо становимо Шосту частину глобусу, Нетрі суші Й сторіччя побуту На рельси Комунізму! Та написане без душі, викликає зворотній ефект. 23.03.1932, в «Літературній газеті» парт сексот Микола Шеремет(1906-1986) поздоровляє його з днем народження статтею « Створимо бойову більшовицьку лірику», в якій пише:»... поруч з відвертою контрреволюційною