Ворони́й М. М.: поет розстріляного відродження

Вороний Марко Миколайович

Ворони́й М. М.: поет розстріляного відродження Він був одним з небагатьох поетів 20-х років, які писали виключно українською.Його друзі побратими- Рильський, Бажан і Сосюра, прожили довге, насичене життя.Їх збірки віршів виходили мільйонними тиражами. Зошити ж з його віршами, які з великими труднощами здала на початку 60-х до архіву Літінститута ім.Шевченко його мати –Віра Ворона, за весь цей час брали для ознайомлення лише 5 чоловік! Коли до його сторічних роковин я надіслав запит до Чернігівських газет, чи не цікавлять їх матеріали по Вороному, мені відповіли, що їх цікавлять тільки відомі земляки. То ж навіть в рідному Чернігові цей прекрасний поет нині невідомий. Дозвольте ж мені розповісти про нього. Народився Марко Вороний 19(5) березня 1904. Мати – столбова дворянка, дочка першого перекладача «Єщє Польська нє згінєла»,автора слів «Ще не вмерли України ні слава, ні воля, ще нам браття молодії усміхнеться доля»« Миколи Андрійовича Вербицького – Віра. Батько – гетьман тогочасного українського письменництва – Микола Вороний. Хрещеним батьком Марка був батьків побратим Михайло Коцюбинський. По пропозиції діда назвали його в честь друга-наставника діда –Афанасія Марковича, який «Українські оповідання» підписав родовим псевдо «Марко Вовчок». Тяжке і гірке життя прожив Маркович. Ще гірше прийшлось названому в його честь Марку. Вже через кілька днів після хрестин батьки розвелись. Що правда, Микола Андрійович добився, щоб Микола мав право бачити сина. Мало того, коли Вороний залишав чергову квартиру, відбуваючи у відрядження, свої речі він переносив до Вербицьких і жив у них, поки не знаходили нової квартири. Одна з таких ночівель закінчилась тим, що у 1908 році Віра народила ще одного сина – Дмитра. Та ріс він не Вороним, а Вербицьким... Жили вони в садибі Вербицьких по вул. Успенській(тепер Антонова-Овсієнко). Жили дружно. Дідусь з бабусею, їх незаміжня дочка Ольга та сімейство Федора Миколайовича – сестри Марка Талюся та Муся і брат Дмитро. Микола Миколайович Вербицький-Антіох одружився і жив окремо, але його дочка Ната, а згодом і друга дочка Ірина(моя мати), фактично росли теж у Вербицьких. Вже в 6 років, бабуся Катерина по Шевченковому «Букварю» навчила Марка читати. Свого хрещеника регулярно відвідував Михайло Коцюбинський з почтом своїх літгуртківців. Був там і вічно переляканий худезно-довжелезний Павлусь Тичина і на потіху малого Марка завивав, неначе псалми свої вірші. Та куди було його віршам до співучих рядків Талюсіної ровесниці Ладі Могилянської. Вона, а не Тичина була для нього з раннього дитинства взірцем поезії. В 1914 переїхали в Чернігів з Варшави Юркови. Юркови стали частими гостями Вербицьких. Була у них дочка, Ольга, ровесниця Марка та Син Ігор, на два роки старший. Марко і Ігор здружились. На свій день народження у 1915 Марко, разом з сестрами Талюсею та Мусею і молодшим братом Дмитром випустили сімейний журнал, який ілюструвала Муся. Вже помер хрещеник, тому журнал поніс на рецензію до художника-поета Михайла Жука, який прийняв Коцюбинського у літгурток. Після цього вся молодь Вербицьких стала членами цього гуртка, а разом з ними і Ігор Юрков. Зіркою гуртка були Павло Тичина та краща подруга Талюсі Лада Могилянська. У гімназійному альбомчику Талюсі тих днів зберігся її віршик: «Щоденно тануть голубi простори. Щодня все бiльш замріяна печаль. Дерева обнялись — i хтось смертельно хворий дістав в останній раз бурштини i кораль. Ти не моя, ти тільки осінь, осінь. Не хочу я твоєї глибини. Нехай ранками скам’янили роси розкажуть пошепки мої мрійливі сни»... Спалахнула Лютнева революція. Місто заполонили веселі люди у червоних бантах. Росія визнала незалежність України. Та на цьому все і закінчилось. А потім їх світ і долю висадив в повітря жовтневий переворот. У відповідь в Києві створили УНР , а на Галичині ЗУНР. Вони об’єднались і до Чернігова приперлись львівські січовики. Розмовляли вони галицькою говіркою, так не схожою на чернігівсько-полтавський діалект. Ще й вимагали, щоб всі так говорили й писали. Вони настільки остогиділи міщанам, що ті раділи, коли до міста підступили загони їх земляків Миколи Щорса та Юрка Коцюбинського. Знали б вони, що їх чекає. Замість Юрка, в Чернігів, вирізавши під Крутами 28 хлопчаків-гімназистів влетіла «залізна дивізія» Муравйова. Почались грабунки. Почалось нищення «гнилої інтелігенції». Порубали на куски їх вуйка Григорія Вербицького, поміщика з Ріпок лише за те, що мав оранжерею з бананами та ананасами. Біля садиби Вербицьких п’яні патрульні закололи штиками красуню-гімназистку Тому Мещерську. 14-річний Марко пише: «Господи, в день твого гніву неспинного Дай мені мужність і віру в небеснеє, Дай чути в шепоті саду звіриного Царство Ісусове Хрестовоскреснеє О пам’ятаю, розкинувши косами Впала вона під рукою ворожою Вкрито її сніговими покосами Я усій зграї звірячій загрожую Господи, дай мені сили помститися За її душу - за синєокую Господи Боже! Не можу молитися - Кров її кров – борозною глибокою...» Майже

loading