Васильченко Степан Васильович На світанні НА СВІТАННІ — Вставай, сину, вже швидко буде розвиднятись. Підводжу голову з постелі: в хаті блимає, вікна затулені чорним сукном темряви, не можна вгадати, скільки минуло вже ночі й скільки ще буде,— ніщо про світ не нагадує. — Вставай, сину, підемо. Протираю од сну очі. — Куди, мамо? — О, а хіба ж ти забув: підемо дивигись, як сонце 51 сходить. Ти ж просив, щоб тебе збудили. Вставай? — підводить мене. Так, я прохав, щоб мене збудили, я давно вже марив про це, коли ж тепер... — Спати хочеться, мамо, дуже,— пхикаю я і, мов винуватий, схиляю сонну голову матері на груди. — Вставай, вставай, не лінуйся,— чую ніжний, ла- гідний, проте невблаганний голос. Мнуся, починаю, позіхаючи, одягатись, сопу. Мати нашвидку допомагає, вмиває холодною водою. І ще на моїх очах теліпалося якесь клоччя од сну, а ноги плутались, мов у гарбузинні, а ми вже з хати вийшли у свіжу темряву. В темряві видно було одне тільки небо — далеке, темне, як оксамит; а по йому безліч золотих жучків — лежали горілиць і перебирали золотими ніжками, не маючи сили рушити з місця. Обвіяв усього, мов злив холодною купіллю з ніг до голови, весняний вітерець,— струснув плечима, ніби скидаючи останні дрімоти. Я засипаю вже матір» як горохом, усякими питання ми, і мій цікавий дзвінкий голос будить сонну темряву. Мати думає щось своє: одповідає лагідно, проте ко- ротко, уривками, іноді зовсім мовчить. Мушу мовчати й собі. Озираюсь кругом: чого ж це, одначе, не світає — темно-темно, як у льоху? Аж сумно. І мати мовчить. Із темряви вирізувалися розпливчасті контури страховищ, чорних, волохатих. Перед очима виростали якісь високі стіни, страхітні скелі — мертві, страшні. Здавалось — ось-ось зразу обуряться на нас, задавлять. Ставало тоскно. Дитяче зневір’я почало лякати мене. Забувалося, де ми йдемо і куди. Може, звідсіль ніколи ми не виберемося, може, ми вже там, де сонця не буває, де завжди ніч... Незвичайно висока постать моєї матері в темряві здається чужою, незнакомою. «А що, як це не моя мати? — миготить полохлива думка, і в грудях стає холодно.— Може, це омана водить мене, малого, темної ночі серед невідомих гір та бескеття?» — Мамо! — сіпаю матір за рукав.— Мамо, що це за гори? — Де, сину? — А оце коло нас? 52 — Це не гори — це сади. Подув вітерець — і мертві, страхітні скелі дихнули з темряви весняним цвітом та зеленим рястом. Дихала могутня сила — жива, запашна. «І який же я боязкий»,— соромлю себе, осміхаю- чись. Голос матері зразу заспокоїв мене. І знову я пригадую, знову марю, що буде. З темряви насувались примари все нові й нові, химер- ні, страхітніші, простягали з боків руки, намагаючись ухопити мене, гнались за мною, хотіли одірвати мене од матері й кинути самого блудити в цих нетрях. Я міцно держався за руку матері, сміливо озирався на їх, нахвалявся рукою й навіть дражнився... — А ось уже, хвалити бога, й на світ благословить- ся! — чую голос матері. Справді світало. Як же я не помітив!.. За великими тінями прогавив, коли на сході почало видніти. Встава- ла звідтіль якась ясна сила й стіною пхала темряву і всі її страхіття на захід. Швидко гасилися зірки, як лампадки після всенош- ної, а край неба на сході пашів рожевим світом, як лице дитини, що недавно підвелася од жаркої подушки. Рожева темрява впала на поле, на скелі-сади, на якесь село, що помалу виринало із рожевих сутінів. Лежать іще сутінки на хмарах-садах, немов попелом закурило їх, та вже хтось продимає куряву над їми і з-під неї вирізуються сизі плями — буйний на дереві цвіт. Як сніг, забіліли десь на рожевому тлі білі стовбури бере- зок, п над ними зеленими хмарками темніли кучеряві, її дрібному молодому листу, віти. Щось діялось дивне, чудне, і в моїх грудях прокида- лось легеньке хвилювання. А в селі прокидався гомін — якийсь скучний, серди- тий. Хрипко озивається худоба, чути короткі сердиті вигуки, ляскання батога. В рожевому, потьмареному < віті, як на дні якоїсь ями, вештаються поміж зеленими садами люди — лихі, заспані, нечесані, абияк одягнуті. Сон турляє ними у всі боки — через груддя, через колоддя. Спотикаються, сердито одвертають лице од рожевого світу, і в заспаних очах їх іще не горить огонь життя — радощів і сміху немає ще й сліду. А сади, як живі, повернулись до сходу, не зворух- нуться, радісно дожидають чогось із видного краю. Дожидають непорушно, терпляче, і тільки дедалі ви- дніє їх чоло, ясніє радісний усміх. 53 Ми спинились. Ось-ось випливає щось на рожевий серпанок дивне, ясне, радісне. Б’ється серце. «Ідуть! Ідуть! Ідуть!..» — радісно захлинаючись, на всі сади й діброви затьохкав соловей, кинувся поринати десь у зелені. Пішов радісний шелест. Справді, щось виходить, якась радісна, золота проце- сія, і вже на рожевому тлі золотими голками блиснуло с кілько променів. Здавалось, якісь зореносці, обійшовши землю, виби- рались до нас на гору з корогвами, з бунчуками, з радісними сурмами, високо підіймаючи вперед золоту зорю. — Ах!..— виривається мимоволі з моїх грудей радіс- ний крик. Це було перше диво, перше чудо, що діялось на моїх

loading