Слісаренко Олекса Андрійович Альхемік АЛЬХЕМІК Над довгими кривульками шанців, шо зорали пішану Білоруську землю, над могилами блін- дажів і землянок нудьгував геній війни. На фронті панувала „тиша", підчас якої хоч і лунали поодинокі постріли, та не відчувалося в них бойової активности,—так собі, нудьгуючи люди тратили набої, щоб хоч трохи розважитись голосною луною в лісах за Вілейкою. Будні війни каламутними болотними туманами обволікали мозок, а зледащіла в притупній безді- яльності думка ледве ворушилась, шукаючи по- живи... Зима дурила короткими залізними морозами, а після чавкала відлигами і гноїла салдатські онучі. Під такі дні не хотілося вилазити із зе- млянки, хай темної і непривітливої, але сухої. Млявість обволікала людські тіла, нерви розма- гнічувалися і обм'якали, а на сцену висувалася брутально-непристойна анекдота, вигадка з'їде- ного пранцями Ероса, карти з накладною меха- нікою думання, наркоти і алькоголь. Всі ці спо- соби підбадьорити нервову систему були в од- маковій шані і в брудних, зле устаткованих, салдат- ських землянках і в комфортабельних—офіцерських. В салдатських землянках програється і ви- грається все, шо має будь-яку мінову цінність,— і заялозені грудки брудного цукру, і нові онучі, і теплі штани, і рукавиці, і білизна. Все це пе- реходить із рук до рук, то скупчуючись в одного якогось улюбленця фортуни, то розпорошуючись у десятках рук дрібних щасливців. Офіцери цураються плебейського „очка“, вони „полірують кров“ шмендефом, користуючись де- сятками колод єдвабних карт, шо, виконавши свою місію у високому товаристві, згодом пере- ходять до лінивої компанії деншиків, а ше далі, за якусь компенсацію, до темних землянок справ- жніх фронтовиків. Пранцюватий Ерос в офіцерському товаристві припудровує свої пранці, стає дотепніший і вигад- ливіший, ніж у салдатській компанії, і спроваджує панів офіцерів не до брудної примітивної сіль- ської повії, а до вишуканих елегантських панн і шляхетних родин, шо наїздять на фронт шукати екзотики випадкового кохання із зголоднілими мужчинами. Виправдує їхнє перебування на фронті біле вбрання сестри жалібниці та самовидець різних пікантних пригод—червоний хрест на грудях... Офіцери не споживають і смердючого каламут- ного самогону, цього бажаного, але рідкого гостя в салдатів,—тонкі вина запашної Грузії й Криму та гострий спирт „рідного" виробництва тішать серця під „шляхетними" нараменниками та аксель- бантами привилейованих військових частин... Коли пройти верстов за дві в тил передових піхотних шанців лісовим берегом Вілейки, можна натрапити на великий бліндаж, шо зовні справляє вражіння непривітної кротячої нори. Поруч нього— менші бліндажі, а над ними всіма густо сплута- лася павутина дротів польового телефону. Це пол- ковий штаб розташувався тут у безпечному за- тишку з усіма своїми допоміжними установами, а великий бліндаж—то житло офіцерів і разом' із тим, полкове офіцерське зібрання. Вражіння непривітної кротячої нори зникає без сліду, коли ввійти в середину бліндажу. Велика кімната обклеєна шпалерами, біла, в стилі Нмпір, кафельна груба, вибілена вмілою тинь- карською рукою стеля і старанно вистругана підлога. Умебльовання хоч і випадкове, та зате добре припасоване до комфортабельного життя. Навіть піяніно перенесено сюди з розбитого містечка, видимо з попівської оселі, бо підбор нот та написи на них мали сліди семінарських смаків і стилю... Сьогодні в полковому зібранні накурено й душно. Справляються іменини полкового адьютанта по- ручника Губелідзе, і з півтора десятка офіцерів завітало до штабу скласти своє віншування особі, од якої часто залежав і чин, і орден. З півдюжини „сестер" з сусіднього польового шпиталю приве- зено спеціяльно для „букету", і вони, розташу- вавшись поміж офіцерством, плели свої інтриги, правдивим автором яких, коли вірити старовинним мітам, був грек небесного походження на ймення Гіменей. З нудним чаєм швидко покінчили, і ті, кому не вистачило пари, сіли грати в карти, та через очікування розкішної вечері, гра не клеїлась. Поручник Губелідзе в карти грати не сів, а, вмостившись із „сестрою" Свідерською на кінці столу, почав розкладати пасьянса, шойно приве- деного із столиці. Пасьянс був дуже мудрий і швидко набрид. — Киньмо цю нудоту,—жартливо вдарила Сві- дерська поручника по руці і змішала карти.— Я вам краше поворожу... Ворожіння було причіпкою, шоб зайвий раз мати нагоду притиснутись ближче до поручника та кокетуючи заглядати йому в вічі. Карти в руках „сестри", звичайно, виказували, шо червова дама, в яку без тями закоханий тре- фовий король, теж палає коханням, і вони неза- баром поберуться. Червова дама аж надто була схожа до Свідерської, а в трефовому королі поручник міг побачити себе, як у дзеркалі. Я шо карти мали підстави таке виказувати, підтвер- джували недвозначні натиски під столом „кава- лєрових" колін на коліна „дами"... Незабаром ворожінням зацікавилося ше кілька осіб, і коло поручника й „сестри" зібралась чимала компанія. Свідерська всім

ворожила, про- рокуючи незвичайні пригоди, і пророкування її, однаково і дотепні, і недотепні, викликали сміх. — Панове! Хочете, я викличу справжнього во- рожбита?—запропонував капітан Волинкін, коман- дир батальйону. — Це якого саме?—з усмішкою запитав Гу- белідзе. — Ви його не знаєте, це санітар мого бата- льйону Устименко... Прекрасно вороже! — Просимо! Просимо!—залунали голоси, а по- ручник, іронічно посміхаючись, спитав Свідерську: — Ніно, невже ви вірите у ворожіння? — Буває, шо не можна не вірити...—і вона по- чала розповідати адьютантові випадки влучного пророкування. — Все то випадковий збіг обставин, не більше того... а іноді то й просто шарлатанство,—про- мовив поручник. — Не скажіть!..—Свідерська палко почала за- хищати ворожіння. Вона, як і жінки „шляхетного" виховання, була не менш забобонна, ніж її неписьменна покоївка. Тільки „шляхетні" надавали своєму суєвірству елегантних форм із претенсією на модне філосо- фування. Деншики метушилися, розставляючи посуд, а тимчасом капітан Волинкін узяв трубку польо- вого телефону й викликав свій батальйон. — Перекажіть Устименкові, шоб миттю „на носках" прибув до полкового бліндажу! Капітан поклав трубку і сів ближче до компанії. — Я у ворожіння не вірю, але Устименко мене просто збиває з пантелику... Він майже з тиждень тому напророкував одному салдатозі, шо того вб'ють, і шо ж би ви думали? Через десять годин салдат мав кулю в лоба в такому місці, шо зда- валося б туди жадна „шальна" куля не могла залетіти... Капітан розвів руками, виявляючи цим покору чи то перед якоюсь вишою силою, чи то перед сліпим випадком. — Що дивного, шо на війні людей убивають?— знизав плечима поручник Губелідзе, — аджеж і без ворожбитства у нас досить гине люду. — Ні, не скажіть...—почала Свідерська та не кінчила. Полковник на стук у двері гукнув „заходь" і в кімнату ввійшов високий худорлявий салдат, незграбно тримаючи шапку. Всі повернулися до дверей. Салдат стояв і очикував, видимо,на наказа пол- ковника. На кощавому обличчі його горіли великі чорні очі, а білий лоб мармуровою дошкою спи- рався на чорну смугу брів. Нижче від очей біліли вилиці, з яких спадала чорними блискучими пас- мами борода і зливалася з вусами в одну чорну пелену, закриваючи нижню частину обличчя. В його обличчі було щось і од дикого шамана і од єгипетського астролога. — От шо, браток,—сказав полковник,—кажуть, шо ти майстер ворожити, так от поворожи панам офіцерам. — Слухаю!—відповів по-салдатськи Устименко, втупившись своїми віщими очима в полковника. Він підійшов до столу якось боком, боячись, видимо, зробити рух, не установлений певним артикулом військового статуту. Йому було трудно, бо ніде у військових статутах не значилося, як мусить поводитись салдат, ворожачи панам офі- церам. Незграбно він узяв карти і старанно їх перебирав. В бліндажі запанувала тиша. Говорити почали невідомо чому пошепки й незадоволено поглядали на стіл, накритий білою скатертиною і встано- влений посудом. Полковник наказав із вечерею зачекати. Ні на кого не дивлячись, немов справляючи таємний ритуал, маніпулював Устименко з картами, перекладаючи їх, комбінуючи на десятки способів і тоном безучасним і холодним вичитував із них минуле й майбутнє людей... Його пророкування вражали й дивували, і най- неймовірніші із присутніх мимоволі захопилися містичним настроєм, шо опанував гостей... — Надзвичайно!.. Це ж правдиве чародійство!..— шепотались навколо столу. Тільки Губелідзе, підтримуючи свою марку скептика, іронічно посміхався і в його голові склався плян сконфузити ворожбита. Поручник носив вінчального персня, але не був ше одру- жений, хоч Свідерська й домагалася того. На цьому саме Губелідзе і ухвалив викрити шахрайство во- рожбита. Держачи руку з перснем так, шоб Устименко бачив, шо він одружений, поручник спитав його: — Ти мене знаєш? — Не можу знати, ваше благородіє, я недавно в полку. — Гаразд, так ти мені от шо скажи, чи скоро я побачу свою дружину? Устименко пильно подивився на поручника й попрохав його руку. Він довго вдивлявся в лінії долоні і, нарешті, тихо промовив: — Ви неодружені ше... але... але... у вас є не- вінчана жінка... Вроді наче б жінка,—поправивсь він,—з якою ви ніколи не одружитесь... Свідерська широкими очима дивилася на по- ручника, а той зніяковів і не знав, шо робити з простягнутою рукою. „Сестра" встала із-за столу й сіла в напівтемному кутку кімнати, а Губелідзе лишився за столом і нервово тарабанив пальцями по скатертині. Він охоче б затопив у пику воро- жбитові, шо так не до речі розгадав його затаєні думки, та було незручно, і він одклав це до другого разу. Устименко ворожив далі, і всі уважно слухали несподівано правдиві його слова. Устименко ніби патрав душі цих людей і холодними чорними очима скорботно розглядав їхню убогу наготу і своїми манерами, І зовнішністю, і голосом він навіював якийсь сумно-містичний настрій і держав у тому настрої, як у сітці, всіх присутніх. — Просто альхемік якийсь!..—пошепки сказав капітан, і всім здалося, шо