Хоткевич Гнат Мартинович Дрібні листи з України I. бсть у мене книгоноша. „І (оперет ніж говорити, хто такий був Наннкадило, треба сказати, що таке озубки", каже Помяловський у своїх „Начерках бурси". Так і тут: поиеред ніж говорити, хто такий книгоноша, треба сказати, що таке українська пародня книжка в Росиї. Хоч, здаєть ся, повинпо було-б бути відомим кожному, що се за річ, але я скажу, що все-ж істнують на українську на- родню квпжку дивовижні погляди. Думають, яапр., що вона впда- еть ся для народу; думають, що народ її купує і читає; думають, коли не ходять у склад, що вона розіходить ся, хоч вона любі- сінько собі лежить повязана десь за кадівбцями з кислою капу- стою — взагалі, богато де-чого думають наші Українці. А між тим книжка народпя — се мертвий капітал на Україні. До най- останпїйших часів книжку тільки видавали, а що 8 нею було далі -- до того не було нікому ніякого діла. Я, папр., одержав у спад- щину видане „Кайдашевої сім’ї", що було зроблене мабуть ще при Котляревському, а також богато тисяч Шевченкової „Наймички", що була видана ще за часів Хмельннщини. І в якому стані' я до- був її? З якогось сараю, де майже не було даху і було звалене вугілє; багато сот примірників було поточено мишами і ті „озубки", мов пухом, укривали долівку сараю. А між тим та-ж сама „Най- мичка", що я продаю її тепер 5 карб, тисячу, продавала ся Ю к. штука, як біблїоґрафічпий рарітет. Се факт дуже характерний для доброго з’ясування собі, як взагалі у нас на Україні ведеть. ся так звана культурпа праця. 192 Звичайно, тут впливало багато причин, але як би тая не було, наиголовнійшою з них я лічу українську недбайливість, без- пробудне лінивство, прикрите тріскучнк прапорцем дрібяакової ро- боти. Але... в порядному товаристві не прийнято так говорити, тому я мовчу. Поговоримо краще про те, як видавав Українець свою иародпю книжку. Культурники GO-ux років кидали в нарід метеликами, але то були дивні кузьки! Правда, вони були прекрасні з боку змісту, але я певен у тому, що з них ніколи пі один селянин не купив ні єди- ного примірника, бо вони були такі дорогі, такі дорогі, що я не знахожу навіть слів, якими можна було-б се зазначити. І україн- ському селяппнові треба було лати такі-ж ідеальні погляди па лі- тературу, які мали самі шаиовні видавці, аби дійти до переконана, що треба купувати такі маленькі книжечки за такі великі гроші. А що наш нарід певно ще до того не дійшов, то й не дивно, що він на превеликий смуток своїх добродіїв уважав за краще ку- пувати за три копійки товсту „Магометанку, умирающую на гробй своего мужа“, ніж за 7 копійок тоненьку і тендітну „Сестру", ви- друкувану навмисне па те, аби український читач попсував собі очи на вік вічний. Видавці, що прийшли слідком за культурниками ОО-их р., по- чали, правда, видавати книжку трохи дешевше (мабуть того, що були меньше ідейні), але від того нікому пе було ніякої користи. Бо ви- давець, гордий уже тим, що він прикладає руки до такої праці, знов тільки видавав, і видавав небагато примірників, а тому на своїх книжках мав змогу робити скидку лише в 20%) а то й меиче відсотків. Хто-ж би йому розповсюджував його книжку, коли в той же час Ситій, Манухін, Леухін і иньші добродії давали иа своїх киижках 50, 60 і навіть більше відсотків? От і розповсюджувала ся книжка лише між інгеллїґевцією, котра ту кппжку мала яко засіб погрожуваня тим, хто иасьмілюєть ся ганьбити українських культурних робітників. А в нарід книжка попадала лише випад- ково, з ласки якогось добродія, котрий роздавав книжки gratis, хоч був певен у душі, що їх покурять на цигарки. Звичайно, бу- вали иа тому сірому тлі і щасливі виємки, коли у місті якийсь дядько, розторгувавши ся на дрова, заходив у книгарню і йому трохи не силоміць тикали книжку у руки. — Та мені дайте Бову королевича. Ои у Тимохи є, так дочка читала — дуже добра кпижка. 193 — Бери, бери, голубчику, отсю — се ще лучча, — запевняв ідейний книгар, але дядько опирав ся всіма силами. — Та ну її к бісу, отсю. Оттаке тоненьке, без картинки. Ма- буть сім год у тебе валяла ся, а ти убачив хахла та думаєш його обдурити. Е иї, матері твоїй біс — давай мені товсту та дешеву. І ріпко ідейний продавець брав верх над бажанями „хахла“, найчаетїйше виходив побідптелем „хахол“. Та й не дивно: „спрос раждает нреддоженіе, цредложеиіе раждаєт спрос", а тут вї того нї другого ніколи не було. Видавець бояв ся видавати багато кни- жок, аби вони не залежали ся у нього у кімнаті', а видавши мало, був примушений або робити малий відсоток і ставити малу ціну, або робити великий відсоток, дуже підвисшаючи ціну книжки. І та- ким робом український видавець попадав у чарівне коло, з якого годї було виплутати ся при дальшому таколу-ж напрямі,' Знов кажу, що па таке ведена справи виливало багато при- чин, але найголовнїйша... Пробачте, пайове видавці' — більше пе буду... Взагалі' ж, якось дивно: і ідеї єсть, і роблять, і суть по- важані від самих себе — а все пуття мало. ІЦо за капосна справа? Не инакше, як мабуть наврочено. Бо атрібути роботи всі', як єсть, перед нами, а самої роботи нема та й

нема — як язиком злизало. Видасть шановний добродій гарну книжку, і друк добрий, і ві- иєтка, одно слово И райскій крип, и Феб, И небеса отверсти — А піт — ио веселит, II сердца, так сказать, Ни чуть не шевелит — себ-то книжка лежить та й лежить на складі. Зайдіть у першу ліпшу книгарню і спитайте яких хочете старих українських на- роднії видань — усіх вам дадуть стільки, скільки забажаєте. Я, звичайно, не хочу нікого ображати, говорючи, ніби немає у пас біблїоґрафічпих рарітетів — Боже спаси! І у нас вони єсть, але то чи вже надто старі видана або, я сказав би, роблені рарітети, бо немає нічого лекшого, як утворити у пас на Україні біблїоґра- фічнпй рарітег: варт видати книжку в числі 12 примірників, з них десять роздати своїм приятелям зі щирими надписами (я певен, що у кожного Українця може знайти ся десять приятелів — зви- 194 чайно, не в тому місті де живе сам патріот), а два остатні' пу- стити у продаж. І головою своєю ручу ся, що через три роки ви- дана киижка зробить ся одним із найдорожчих біблїоґрафічпах ра- рітетів. Щиро раджу шановним землякам, котрі не мають якихсь сталих засобів добувана орґаиїчннх соків з ростии і мяса, звер- нути иа сей спосіб найбільшу увагу. Взагалі цікаво жити на білому сьвіті... От харківське „06- щество Грамотпости" видало книжечку „Де-що з Кобіаря", протягом де кількох місяців розпродало більше трьох тисяч і ще жалїєть ся, ніби киижка „туго® йде. А я, учувши таке, думаю „Господи, Ісусе Христе! Та як би паші поважні патріоти хоч у половину иовіль- нійше розповсюджували свої внданя — як би то гарно було!" Але вже куди нам чай пити! Он я, налатаю, коли починав ви- дана — як накинули ся иа мене земляки за одну галку видавати 5 тисяч примірників. — Та Боже вас спаси! Ніколи ие видавайте більше двох тисяч. Три — то вже такий maximum, що до віку лежатиме у вас ви шії. Але я, каю ся, зроду був иеслухняпий і ие видаю тепер меич 7, 8, а то й 10 тисяч. Толу я маю змогу давати па своїх видаиях 50% 8бавки, окрім того, що даю ціну так званій лпстовцї в 5 коп., а пе в 4 і пе в 5 (ще при 20—30% збавки !) І толу я, пе налічуючи за своїм видавництвом трьох років, не маю вже ви- дань: „На чужій стороні", „Свекруха", „Добром усе переможеш", а „Мороз" уже підходить до кінця. І я иевен, що сьому не мало допомогло ще те, що я не відкидав ся а ніякої праці в сім на- прямі. Я добре памятаю, як на моє прохане обміняти ся кннжкаяи, шановний д. ГрІнченко відповів гордою фразою: „Я не книгар". Не памятаю вже, чи відповів я на се тоді так, як хотів, але хотів сказати, що я напр. при своїх видаиях і книгар, і видавець, і корректор; я збираю й гроші, я й иакую кппжки, я й відсилаю їх аа залізницю, я й пишу, відшукуючи хоч будь якпх дополагачів — одно слово, в тому доброму чи лихому, що вробив, вивен тільки сам. Ні одна добра душа не вдарила пучкою об пучку, а деякі українські інстітуції навіть були гальмою мені в справі. Але — цур йому. Я певеи, що навіть і за се, що написав, буде меиї лнхо. „От, скажуть, гречана каша сама себе хвалить". Але — „нехай же судять, нехай говорять лихі вороги по всьому сьвіту". Я хотів говорити цілком ие те, а про один випадок, 195 який мав нагоду бачити у того свого „вишереченного" кннгопоші. Але иоаеред скажу, що и остатні' часи можна бачити иоворіт ку- дись краще: українська книжка починає більше ширити ся між на- родом і саме робить ся деше.пиою і кращою. Київські нанр. ви- дана і петербурзькі дуже чудові, але все-ж таки поки пе будуть вони скидати иайяенче 50°/0, не піде їх книжка так як Сптінські. От тепер мої виданя окрім книгоноші носять росийські офенї — і як би я хотів замісь своїх книжок дати туди щось кращого, але цілком не маю змоги. Бо напр. київські видана маю з 307о і свойому кпигопоші не можу-ж я дати менч 30%, а кошти пере- силки, виходить, уже лежать зверху. Чернигівські виданя маю з 30%, а сам книгоноші даю з 30% та ще видатки иерееилкн. То ще гаразд, що мій книгоноша, окрім бажана заробітку, має ще де- що в голові і бере з 30%, л вже офеня не візьме — йому давай більше 50°/0. Тому щира моя рада всім колєґам по видавництву — не бояти ся друкувати 10 і більше тисяч кипжок. „Читатель идет“ давно казав Толстой і, хоч сей читач і досі йде, але все-ж таки він іде, то не давайте йому замісь української книжки лише добрих надій на неї. ІЗіп уже єсть, уже по части прийшов і про- сить рідного слова — пе відмовляйте йому. Випадок, про якпй хочу говорити, власно не випадок иавіть, а хронічне явище для мого книгоноші, для мене-ж се було щось надзвичайно неприємне. І не те, сказати-б, щоб не зиав я нічого подібного, щоб воно упало, мовляв, як сніг на голову, иї — все те відомо і мені і „всім слухающия", але... все-ж страшенно бо- люче. Так усї ми знаємо про зло миру, всі теоретично і плятонїчно ненавидимо його, але коли воно в якомусь занадто отвертому явищі ввірветь ся у більш-менч спокійну течію нашого життя, коли воно своїм смродним брудом закаляє чистий день — як боляче стає від нього і як розхитують ся трохи урівноважені нерви! Теж саме й тут. Усї ми знаємо, що наш нарід денаціоналізуєм ся